Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Дорога вела через той ліс, де в великім домі розбійники сиділи. З того дому тілько вже тепер згарища зостались. Як в'їхали на поле, побачив Івась свого старенького татуся, як неборачище за плугом ходив і за бичатами: «соб! собе!» покликував.

Івась розрадувався дуже і пустився до старого, щоби го звитати, але жінка каже:

– Стій, зачекай! Тато би ся встрашили, і могли би захоріти, тра перше послів слати, щоби їм сказали, що їх син ту недалеко.

Вислали послів, а ті заповіли старому, що їх пан, зять самого короля, рад би ся з ним видіти. Старовина, як тоє учув, здержав бичата, зняв шапку з голови і не може ся дивом здивувати, звідки стілько люда так красно одягнутого коло нього взялося.

А ту їде карета, від золота та срібла полискується, шість коней білих, як сніг, ю тягнуть. А в тій кареті сидить королівна. Коло карети на білому коню їде королевич стрункий а моторний. Чоловік, як се побачив, упав на коліна тай похилив голову.

Королівна, коли подивилася на сивого, мов голуб, татуся, з великої втіхи аж заплакала, а Івась скоро скочив з коня, припав до вітця, в руки та в ноги цілує та мовить:

– Татунцю мій солоденький, серденько моє, та ви вже вашого Івася не впізнали, що то п'ять літ тому в тім лісі загиб.

Старий не вірив очам своїм, чи то ся в сні, чи на яві діється, сльози, мов горох, пустились цюрком з очей, тулить дитину свою до серця і каже:

– Івасейку, синочку мій, голубчику мій, зозуленько моя, та я вже мій вік за тобою переплакав, звідки ти ся ту взяв, та звідки ж у тебе такі статки? Гей, небоже, чи не кривдою людською ти ся того доробив?

І дивиться синові в очі, рад би правду від нього дізнатися.

– Ні, татку – каже королівна, котра, заким старий схаменувся, вже го красненько звитала, – ваш син а мій муж не кривдою людською збагатився, йому вже Бог таку долю щасливу судив.

І розповів Івась все, що му ся де притрафило, же він хоча королевичем став, а таки душі своєї не запропастив.

Старий, втішений дуже, забрав їх з собою до села, де всі люди зійшлись на гостину, яку королевич справив.

На другий день хотів Івась забрати вітця з собою до своїх палаців, щоби старий свій вік в щастю та в утісі опровадив. Лиш старий не пристав на тоє, тілько каже:

– Не для мене замки і палаци твої, їдь щасливо, мій сину. Най тебе Бог на всіх твоїх замислах благословить, що в щастю та достатку о твоїм старім татуню не забув. Ту я ся родив, ту проживав, ту мою небіжку землею вкрили, ту вже гадаю і вмирати, їдь з Богом домів, я втішений, що знаю, що жиєш та щасливий, а як Бог дасть хрестини, то ми дай знати, я приїду, щоби внука побачити і пригорнути до серця свого.

Син від'їхав. Небавом помер старий король, Івася обрали всі за короля, бо дуже ж то розумний був. І дав му Бог сина. Зараз слав до вітця і просить, щоби на хрестини приїхав.

Старий заложив стару шкапину до воза і приволікся до замку. Цілий двір, навіть сам владика вийшли навпроти нього. Як тілько над'їхав, так зараз зачали стріляти, музики заграли, всі вітали го красненько.

Він зняв шапку, тай звільна пішов до церковці, що близько палацу стояла. Ту помолився Богу і подякував за таку велику втіху, яку на тім світі дожив, – а як принесли внука до хресту, взяв го на руки і поблагословив. Та вже звідтоді й лишився жити із сином і внуком у добрі та достатку.

Кобиляча голова

Були дід і баба. Дід мав свою доньку, а баба свою. Дідова була роботюха, яких мало, до всякої роботи не полінувалася, найраніше вставала, і вдома лад зробила, і на заробок пішла, і найпізніше йшла спати. До жнива не було їй рівної в цілім селі, і не було над ню луччої прялі. Вона старалася і на себе, і на тата, і на мачуху, і сестру, і коло всіх ходила. За тоє бабина донька була лядащо, а іно любила багато їсти, а пити, а музику, а при всякій роботі дрімала. До кужелі уже її і не мож було добудитися. З курами лягала спати, а вставала тоді, як уже сонце підійшло на три хлопи. А не мож було нічого їй сказати, бо зараз обі з мамою скакали до очей, як гадя. Ба і кого били? Дідову доньку. А хто добрий? Нема понад бабину дівку. Уже така дідова недоля, що не годен був далі терпіти, повідає:

– Ходи, дитинонько, ти їм не догодиш, поведу тя на службу.

Забралися, ідуть, а йшли через ліс. Повідає старий:

– Іще, дитинонько, назбираємо ломаків, та занесемо додому, бо тоті нероби не будуть мати завтра з чого огню розложити.

Пішов дід в один бік за патиками, а дівка в другий, та заблудила. Щоби мала прийти ближче край ліса, то вона все далі в ліс, та десь зайшла в гущавину, де як живо іще не була. Дід кличе, ходить, гукає, доньки нема. Думає собі – певно, мала додому піти. Набрав ломаків, іде додому, ба вдома нема. Баба і бабина донька тішаться, сміються, а бідний дід плаче і плаче цілу ніч.

А вона як заблудила, та й уже і смерклося, ходить, кличе, гукає, ходить і ходить, ні стежки, ні жадного людського сліду, а все густіший і густіший ліс. Що ту вночі робитоньки? Утомилася, сіла під дубом, тра уже ту ночувати на волю Божу, змовила молитву, поклони одбила, сидить і плаче. Аж ту дивиться, якесь світло. Іде навпрошки за світлом, іде, іде, а то в селі хатина.

Отворяє двері, нема нікого, лиш каганець горить на припічку. Хатина як звичайно хатина. Думає собі, хто б ту не жив, а я таки ту зостану Побачила, що сміття багато, взяла мітлу, замела чисто, потому взялася до начиння, помила, розложила огонь, заставила воду, постелила ліжко, сіла до кужелі та пряде. Аж ту щось в сінях тур-тр-тр – пукає, вона отворяє, а то кобиляча голова.

– А ти що? – повідає дівка.

– То моя хата, доню, – повідає кобиляча голова.

– А коли ваша хата, то не гнівайтеся, що я ту заблудила.

– Нічого, нічого, доню, візьми пересади мене за поріг.